Суддя та його кат. Романи. Повісті. [Фрідріх Дюрренматт] (fb2) читать постранично

Фрідріх Дюрренматт СУДДЯ ТА ЙОГО КАТ

Передмова Д. В. Затонського

Редактор В. П. Царенко

© Friedrich Durrenmatt. Justlz, 1985 by Diogenes Verlag AG, Zurich.

© Український переклад роману «Правосуддя». «Всесвіт», 1987 р.

© Український переклад творів «Суддя та його кат», «Підозра», «Аварія», «Обіцянка», «Грек шукає грекиню». Передмова. Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1989 р.

ЧОМУ ДЮРРЕНМАТТ ПИШЕ ТАКУ ПРОЗУ?

Передмова, з якою знайомиться читач, незвична хоча б тим, що не стільки оцінює Дюрренматта, скільки прагне ввести в його творчість, відповідаючи на винесене в заголовок запитання. Задля цього я привертаю увагу до однієї специфічної проблеми, яка на певний час ніби відводить від головного об’єкту розгляду, а потім повертаюсь не тільки до драматургії Дюрренматта, а й до драматургії Брехта. При цьому я меншою, ніж це прийнято, мірою прагну поділитися з читачем тими відомостями про знаменитого швейцарського майстра слова, які легко почерпнути з інших джерел.

І

Швейцарія — ненадійна меценатка: перо, здається, годує сьогодні лише двох її письменників. Перший — Макс Фріш, цюріхський громадянин 1911 року народження; другий — Фрідріх Дюрренматт з Берна, на десять років молодший. Хоча Фріш у душі мораліст, навіть мрійник, а Дюрренматт швидше чистий художник, небайдужий до трюків, реквізиту кабаре, вони багато чим схожі один на одного. Зокрема й тим, що перші успіхи обом приніс театр.

А стосунки з прозою у них різні. Про Фріша важко сказати, де вія значніший: адже романи «Штіллер» (1954) та «Назву себе Гантенбайном» (1964) висунули його в перші ряди прозаїків. Та й п’єси Фріша — це ніби прелюдії до романів, а романи — продовження п’єс. Що ж стосується Дюрренматта, то він природжений драматург, який вряди-годи пробує свої сили в епічному жанрі. Та чи можна це назвати пробою сил? Швидше вже якимись «пустощами», бо пописує він детективні історії чи щось вельми схоже на них: там відбуваються злочини, лунають постріли, з’являються трупи, одне слово, панує авантюра.

Перші такі книжки (між іншим, найбільш «чисті» і в жанровому відношенні) Дюрренматт, як він сам запевняє, створив просто заради грошей. Це «Суддя та його кат» (1950) і «Підозра» (1953). Проте появу повістей «Аварія» (1956), «Обіцянка» (1958) та роману «Правосуддя» (1985) потребою в додатковому заробітку аж ніяк уже не поясниш. Тріумф «Візиту старої дами» (1956) на сценах усього світу назавжди поклав край дюрренматтівським фінансовим труднощам. Правда, до цього він видав ще один твір — «Грек шукає грекиню» (1955). Як і в «Підозрі», тут переважає авантюра, потрібна, проте, не так читачеві, як самому авторові. «Грек шукає грекиню» — не детектив, а сатира, яка навряд чи претендувала на карколомні тиражі. І взагалі сумнівно, що Дюрренматт звернувся до пригодницького жанру лише з метою наживи. Тим більше, що одного разу він і сам це спростував.

У його книжці «Проблеми театру» (1955) читаємо: «Як зберегти себе художникові в середовищі освічених, грамотних — ось питання, яке мене мучить, на яке я ще не маю відповіді. Можливо, найкраще це зробити, строчачи детективні романи, творячи мистецтво там, де його найменше чекають? Література повинна стати такою легкою, щоб нічого вже не важити на терезах критики: лише так вона знову стане вагомою». Не обов’язково в усьому погоджуватися з доводами Дюрренматта, щоб зрозуміти, що детективний жанр спокушав його не тільки як практика, а й як теоретика. Але в чому ж могла полягати спокуса?

II

На світовий книжковий ринок щороку викидається багато тисяч книжок детективного жанру. Вони відрізняються між собою ступенем майстерності, змістом і формою, несуть на собі риси індивідуальності автора, його національної приналежності. Проте книжки ці можна умовно поділити на два основні види.

Злочин (в дев’яноста випадках зі ста — вбивство) відбувається в замкнутому просторі. Якщо не на борту прогулянкової яхти чи рейсового літака, то у відрізаному негодою заміському володінні. В гіршому разі — за лаштунками театру, які для сторонніх практично недоступні. Це дозволяє відразу ж окреслити коло підозрюваних.

Перед нами традиційна фабула англійського типу. Весь інтерес тримається на пошуках убивці, на його викритті. Завдання, що стоїть перед тим, хто веде слідство (чи то офіцер поліції, чи приватний детектив) швидше логічне, аніж моральне: злочин розгадується як ребус, розв’язується як кросворд. Тому в справу вкладається дивовижно мало душі.

Емоційне співпереживання не очікується І з боку читача. Більше того, у співпереживанні бачать мало не перешкоду, яку по можливості треба усунути. Вбитий, наприклад, ніколи не постає як жертва, принаймні не фігурує як особистість, індивідуальність. Він — лише труп на килимі у вітальні, що дає поштовх дії, зав’язує всі її нитки.

Було б наївно трактувати це як аморальність, як бездушність. Просто маєш справу з особливим