Зачарована гора Т.1 [Томас Манн] (fb2) читать постранично

Томас Манн Зачарована гора. Т.1

Замір

Історія Ганса Касторпа, яку ми хочемо розповісти — не заради його самого (оскільки читач познайомиться в його особі з таким собі простим, хоча й приємним молодим чоловіком), а заради самої історії, яка здається нам надзвичайно гідною уваги (проте Гансові Касторпу варто таки віддати належне й нагадати, що це саме його історія, адже з будь-ким не трапляється будь-яка історія): ця історія почалася дуже давно, вона, так би мовити, вже цілком вкрилася благородною, історичною патиною й розповідати її слід у давноминулому часі.

Та для історії в цьому немає жодного збитку, радше, це може бути перевагою; адже історії мусять бути вже проминулими, й, можна сказати, що давніші вони, то вагомішою є їхня властива історичність та вага оповідача, який пошепки заклинає минулий час. Із цією історією — та ж сама справа, що й з людьми, а з оповідачами історій — і поготів: вона набагато старша за свої роки, її давність треба рахувати не в днях, її вік — не в колообертах навколо сонця; одне слово, мірою своєї давнини завдячує вона власне не часові — такою заявою ми пробігом натякаємо й звертаємо увагу на підозрілість та своєрідну подвійну природу згаданої нами таємничої стихії.

Та не будемо штучно затуманювати ясний хід подій: давноминулість нашої історії спирається на тому, що вона відбувалася ще до певного повороту чи пак межі, яка залишила глибокі тріщини на житті й свідомості... Вона відбувається, або ж, якщо вже свідомо уникати теперішнього часу, відбувалася й відбулася колись, у старожитні часи, у світі до першої великої війни, з початком якої почалося так багато різного, все те, що так і не зупинилось. Історія відбувається до того, хоча й незадовго до того. Але хіба минулість історії не стає глибшою, довершенішою, казковішою, що ближче «до того» вона відбувається? А ще цілком можливо, що за своєю внутрішньою природою творення наша історія споріднена з казкою. Ми оповідатимемо детально, точно й ґрунтовно, бо хіба ж привабливість чи занудність історії залежить від тривалости часу й простору, необхідних для її розгортання? Без остраху перед лихою славою, все ж схиляємося до думки, що лише ґрунтовний виклад може бути справжньою розвагою для читача.

Тож за одну мить читач не впорається з Гансовою історією. Усіх семи днів тижня не вистачить для цього, ба навіть семи місяців. Найкраще, якщо читачеві не зовсім ясно, скільки земного часу має збігти, поки та історія триматиме його в напрузі. Але з Божою поміччю то не має бути аж таки сім років. Тож так і почнімо.

Розділ перший

Приїзд

Простий собі хлопець їхав у розпалі літа з Гамбурга, свого рідного міста, до Давоса, що в кантоні Ґраубюнден. Їхав у гості на три тижні.

З Гамбурга аж туди, в гори, дорога далека, власне, занадто далека для такого короткого перебування. Вона пролягала землями різних господарів то вгору, то вділ, з Південно-німецької височини до берегів Швабського моря, далі — кораблем через його грайливі хвилі, туди, попід урвища, які колись уважалися карколомними.

Подорож досі розгорталася сміливими, широкими лініями, а тепер подрібнюється. З'являються зупинки, формальності. Біля містечка Роршах, уже на теренах Швейцарії, знову треба довіритися залізниці, доїхати ж поки що можна лише до маленької альпійської станції Ландкварт, де необхідно зробити пересадку. Цього разу — вузькоколійка: після тривалого стовбичення на белебнях малопривабливої місцевости нарешті можна сісти у вагон, і тієї миті, коли маленький, та, очевидно, надзвичайно потужний локомотив рушає з місця, власне й починається пригодницька частина подорожі, крутий, невпинний підйом, що, здається, ніколи не скінчиться. Адже станція Ландкварт розташована ще на помірній висоті, а далі колія пролягає серед диких, упертих скель таки до справжнього високогір'я.

Ганс Касторп — так звали цього хлопця — був сам у маленькому, оббитому сірою тканиною купе, сидів зі своїм портфелем із крокодилячої шкіри, подарованим його дядьком та опікуном, консулом Тінаппелем, так принагідно ми відрекомендували і його, — зі своїм зимовим пальтом, що погойдувалося на гачечку, та своїм пледом, згорнутим у рулон; вікно було опущене донизу, але оскільки пообіддя ставало чимраз прохолоднішим, то він, сімейний пестунчик, підняв обшитий шовком, модний, широкий комір своєї літньої куртки. Поряд з ним на полиці лежала книжка в м'якій обкладинці «Ocean steamships», яку він на початку подорожі уважно вивчав, тепер же вона лежала забутою, тимчасом як астматичний подих локомотива, засівав обкладинку вугільним пилом.

Два дні