Зачарована гора Т.1 [Томас Манн] (fb2) читать постранично, страница - 177

тебе в кімнаті... Дозволь поставити тобі ще одне запитання! Часом до тебе приходить один росіянин, що живе в містечку. Хто він? З якою метою ця людина до тебе приходить?

(обратно)

122

— Виявляється, ти майстер у справі шпигунства. Ну що ж, я дам тобі відповідь. Так, це хворий співвітчизник, мій друг. Я познайомилася з ним на іншому курорті, вже кілька років тому. Наші стосунки? Будь ласка: ми разом п'ємо чай, викурюємо кілька папірос, балакаємо, філософствуємо, розмовляємо про людину, про Бога, про життя, про мораль, про безліч речей. Ось мій звіт. Задоволений?

(обратно)

123

— І про мораль? І що ж, наприклад, ви відкрили в сфері моралі?

(обратно)

124

— Моралі? Це тобі цікаво? Гаразд, нам здається, що мораль треба шукати не в чеснотах, тобто не в розсудливості, дисципліні, добрих звичаях, чесності, а скорше в протилежному, я хочу сказати — віддавшись гріховності, небезпеці, бо нам шкідливе те, що нас пожирає. Нам здається, моральнішим є втратити себе й навіть загинути, ніж себе зберегти. Великі моралісти зовсім не були доброчесними, вони були порочними, обізнаними зі злом, були великими грішниками, і вони вчать нас по-християнськи схилятися перед нещастям. Все це тобі, напевне, дуже не подобається, правда?

(обратно)

125

— Усі розійшлися, — сказала пані Шоша. — Це останні. Вже пізня година. Ну, що ж, карнавал закінчився.

(обратно)

126

— Висновок вам зрозумілий, пане.

(обратно)

127

— Ніколи, Клавдіє. Ніколи не скажу я тобі «ви», ніколи в житті та в смерті, якщо можна так висловитись, а було б варто. Ця форма звертання до людини, встановлена культурним Заходом та гуманістичною цивілізацією, видається мені надто міщанською й педантичною. Й для чого врешті потрібна форма? Адже форма — це втілення педантизму! Й усе, що ви вирішили стосовно моралі, ти разом із твоїм хворим співвітчизником, — ти серйозно гадаєш, що мене це вразило? За якого ж дурня ти мене маєш? І все-таки скажи, якої ти думки про мене?

(обратно)

128

— Це тема нескладна. Ти пристойний хлопчина з доброї родини, з приємними манерами, слухняний учень своїх наставників, ти скоро повернешся на рівнину й назавжди забудеш про те, що колись тут говорив уві сні, станеш чесно працювати на верфі для слави та могутности своєї країни. Ось твій внутрішній знімок, зроблений без рентгену. Сподіваюся, що ти вважаєш його точним!

(обратно)

129

— У ньому бракує кількох деталей, які знайшов Беренс.

(обратно)

130

— Ет, лікарі завжди їх знаходять, вони це вміють...

(обратно)

131

— Ти говориш, як пан Сеттембріні. А моя лихоманка? Звідки вона?

(обратно)

132

— Облиш, це випадковість, усе скоро минеться без жодних наслідків.

(обратно)

133

— Ні, Клавдіє, ти добре знаєш, що це неправда, й говориш без жодного переконання, я певен. І лихоманка, і прискорене серцебиття, яке мені допікало, й те, що все тіло морозило — все це зовсім не випадкові явища, навпаки, це не що інше, як... — І його бліде обличчя з губами, що посмикувалися, схилилось нижче до неї, — не що інше, як моя любов до тебе, так любов, яка охопила мене тієї ж миті, коли мої очі побачили тебе, чи, точніше, почуття, яке я пізнав, тільки-но пізнав тебе, і, очевидно, любов привела мене сюди.

(обратно)

134

— Яке безумство!

(обратно)

135

— О, любов — це ніщо, коли немає в ній безумства, нерозсудливости, якщо вона не заборонена, якщо боїться злого. Бо інакше — вона лише приємна банальщина, яка годиться тільки як тема для безневинних пісеньок на рівнині. А стосовно того, що я пізнав тебе та пізнав мою любов до тебе — так, це таки правда, я вже знав тебе в минулому, тебе й твої дивовижні очі з косим розрізом, і твій рот, і твій голос, — й одного разу, коли ще був школярем, я вже був попросив у тебе олівця, щоб нарешті познайомитися з тобою як слід, оскільки нерозсудливо кохав тебе, і ось одтоді, від тієї давньої моєї любови до тебе, очевидно, й залишилися в мені ті сліди, які знайшов Беренс і які вказують на те, що я й раніше був хворим...

(обратно)

136

— Я кохаю тебе, — белькотів він, — я кохав тебе завжди, адже ти — це «Ти», якого шукаєш усе життя, моя мрія, моя доля, моя пристрасть, моє вічне жадання...

(обратно)

137

— Досить, досить! — сказала вона. — Що, якби