Отруєні пейзажі [Мартін Поллак] (fb2) читать постранично, страница - 3

кволими, безсилими сусідами-слов’янами. Останні, за уявленнями цих борців за німецьку місію на Сході, безвольно скніють у неродючих, болотистих хащах, які тільки й чекають на прихід цілеспрямованих германців, щоб ті забрали їх собі і культивували.

Із цих кучерявих теорій у націонал-соціалізмі постала практика депортації і геноциду. В очах нацистських ландшафтобудівничих, які своїми теоріями прокладали шлях для захоплення земель, простори Східної Європи лежали занедбані і спустошені через хижацьке господарювання, культурну та цивілізаційну неспроможність народів, які там проживали — слов’ян та євреїв. Тому шляхетним завданням німців було навести там лад і перетворити печальні болота і непролазні хащі на квітучі сади. Німці вважали своїм покликанням перебрати у своє володіння ландшафти Східної Європи. Блискучим прикладом такої глухомані, заселеної слов’янами та євреями, яку «германсько-німецькі люди» мусили завоювати, щоб переформувати її згідно зі своїми «глибинними життєвими потребами», можна вважати розлогі місцевості, рідко заселені, вкриті драговинами, каналами і лісами — прип’ятські болота у сучасній Білорусі. Протягом Першої світової війни німецькі солдати мали змогу добре з ними познайомитися і навчилися їх боятися. Коли у червні 1941 року німецький Вермахт напав на Радянський Союз і на початку начебто малими зусиллями захопив великі території, жадібні погляди берлінських планувальників світового порядку одразу ж націлилися на ці простори, які, на їхню думку, були якнайкраще придатні для створення нових поселень. Те, що для втілення цих планів слід було депортувати чи «викоренити» (мовою націонал-соціалістського режиму) місцевих жителів — білорусів, поляків і передусім євреїв, — планувальників особливо не переймало. Облаштування ландшафту слугувало мотивом, виправданням геноциду. Використання нацистами начебто нейтрального, ба навіть невинного поняття «ландшафт» — ось важлива причина вживати цей термін обережно і ставитися до нього критично; проте не лише його.

Багато пейзажів — задовго до націонал-соціалізму — втратили свою уявну невинність: у воєнних епізодах, які ми ще й через багато років пов’язу-ватимемо з назвою місцевості, хоча сліди боїв уже давно затягнулися, мерці лежать у могилах чи й порозсипалися на порох. Згадати хоча б Арденни, Сомму, долину Ізонцо[2]; поколоті урвищами Доломіти, зелені хребти Карпат, уже названі розлогі прип’ятські болота у Білорусі; пагорби навколо південнопольських Тарнова і Ґорліце[3], що дали назву неймовірно кривавій битві Першої світової, в якій усі сторони понесли страшенні втрати. Тамтешні пейзажі перетворилися на театри воєнних дій і впродовж багатьох років лишалися занедбаними, луки і поля — витоптаними, поритими вирвами і ямами, ліси — розстріляними, так, що в небо стриміли переважно лишень голі, поколені стовбури, наче після гігантської спустошливої бурі. Під час Другої світової все відбувалося так само, тільки жага руйнування була ще більшою, а технічні засоби — сучаснішими.

Європа всіяна полями битв, театрами виснажливих бойових дій, кривавих наступів і контрнаступів, цілі регіони перетворилися на метафори безсенсового вбивства і смерті. У колективній пам’яті ці місцевості стали ландшафтами війни, над якими в багатьох випадках і досі, здається, ширяє чорна тінь смерті. Це відчуття не покидає мене в мандрівках Нижніми Бескидами чи Бещадами у Південній Польщі, де неподалік сіл, проте також і в самотніх горах та на полонинах, далеко від людських поселень, можна наштовхнутися на військові кладовища з Першої світової, чуйно вписані в пейзаж. Тут один біля одного лежать бійці ворожих армій, мирно поєднавшись у смерті. Під захистом набожних написів і патріотичних віршів. «Ми прийшли здалека, щоб знайти собі смерть», — написано на одній таблиці на військовому кладовищі №185 у громаді Лихвин, що у Південній Польщі, на горі Ґродек. У Лихвині поховані 271 австрієць і 337 росіян, які полягли з грудня 1914 по травень 1915 років. «Щоби млини ваші знову мололи, / Щоб очі ваші знову сіяли, / Щоб коси ваші знову дзвеніли, / А жінки ваші знову співали; / Щоб вечеря на столі знов пахтіла, / І діти ваші росли й процвітали, / Так наказав нам Господь усемилий, / І ми, воїни, себе тут поклали», — вибито на камені розміром із цілу капличку, на військовому цвинтарі №160 у Тухові, на річці Бяла, поблизу Тарнова. Могили росіян позначено подвійним хрестом, щоб віддати належне їхній православній вірі; єврейські — зіркою Давида.

Такі пам’ятні місця можна знайти в Європі всюди. Кладовища героїв, пам’ятники, колони, обеліски, оссуарії[4]. У містах і селах, на колишніх полях битв, біля путівців і просто серед лісу чи лугу. Вони формують і визначають ландшафт, відтискають на ньому свій слід. Згадки про великі й безліч малих локальних воєн і сутичок, у яких люди віддали свої життя — за державу, батьківщину, хай де вона була, за свободу і правду, за людство, честь, справедливість, за тих, кого любили.