Отруєні пейзажі [Мартін Поллак] (fb2) читать постранично

Мартін Поллак Отруєні пейзажі

Частина І

«Пейзаж». Це слово викликає у нас переважно позитивні асоціації і приємні почуття, особливо коли, чуючи його, ми цілком некритично згадуємо про вільну, незабудовану і необжиту землю, яку бачили на прогулянках чи з вікон поїздів. Ми уявляємо собі луки і ліси, звивисті струмки й річки, дикі урвища і зелені гірські хребти, ще не вражені необачним втручанням і не знищені зусиллями людини. Нам ввижаються картини прекрасної природи, що звеселяє душу, якою ми пам’ятаємо її з незчисленних описів у літературі й живописі. Звісно, таке розуміння пейзажу наївне і цілком ігнорує нові теорії й дебати про ландшафт, котрі саме в останні роки лунають усе голосніше. Коли я, не замислюючись, не обтяжуючи себе теоретичними викладками, чую слово «пейзаж», то перше, що постає перед очима, — це мій луг із фруктовими деревами у Південному Бурґенланді, старі сливи і яблуні, а за ними поля, барви котрих варіюються залежно від пори року і посіяних на них культур, терен та розрізнені дерева, ясени, берези, а далі знову поля, обрамлені лісом, мішаним лісом, що замикає горизонт. Коли я сиджу у своїй бібліотеці й дивлюся з вікна, мій погляд не наштовхується на жоден інший будинок. Таким і має бути пейзаж, — вдоволено думаю я у такі миті. «Ландшафт — це природа, що естетично оприявнюється реципієнту в мить натхненного і чуттєвого споглядання»[1], — пише німецький філософ Йоахім Ріттер у своєму програмному есе «Ландшафт»1963 року. Ми віримо, що пейзаж, у якому ніщо не заважає нашому побіжному погляду, може нас заспокоїти, розслабити, додати душевного миру і виваженості. На противагу урбанному простору пейзаж вважається дивовижним засобом втіхи і зцілення. Місцем усамітнення, де ми черпаємо нові сили. Але не все так просто. Ми часто не помічаємо, що природні, начебто не спотворені людиною ландшафти, які щойно ввижалися нашій фантазії, — ніщо інше, як химери, плоди нашої уяви, дуже мало пов’язані з реальністю. Пейзажі, про які мені йдеться, завжди визначено і створено людиною. Часом її втручання помітне більше, часом менше, так, що ми навіть можемо повірити, буцімто маємо справу з незайманою, «невинною» природою. Проте пейзаж, яким ми його знаємо, завжди позначений людською присутністю. Ми це начебто й усвідомлюємо, коли тверезо розглядаємо це розпливчасте, насичене емоціями поняття, проте вже наступної миті знову відпускаємо на волю свої почуття. Адже наше розуміння пейзажу тісно пов’язане з чуттєвим. І з уявою. І — не в останню чергу — зі спогадами.

Це стосується передусім ландшафтів нашого дитинства, найраніших років. І якщо ці роки були добрими і безтурботними, то тамті пейзажі супроводжують нас у снах протягом усього життя, а спогади про них надають відчуття близькості й безпеки, яке ми, мабуть, переживали тоді, багато років тому. Чи радше йдеться про пізніші проекції? Про результат наших мрій? Можливо, місцевість, у якій ми зростали, була не такою вже й безжурною і мирною, як нам здається зараз, через багато років?

Перші роки свого життя я разом з матір’ю, братом і сестрою прожив на хуторі в Еннсталі, у Штирії. З того часу моя пам’ять зберегла лише окремі уламки, помережані великими пробілами, проте ці фрагменти врізалися дуже глибоко. Було це незадовго після вій-ни, яка своєю довгою холодною тінню вкрила наше дитинство. Після того, як у грудні 1944 року наш будинок у Лінці зруйнували американські бомби, ми манівцями добулися до Міттерберґа — малого села, широко розсипаного біля підніжжя гірського масиву Ґрімміґ. Спершу ми прихилилися у моїх діда і баби в Амштеттені, проте коли Червона Армія підступила ближче, нас евакуювали до Міттерберґа. Евакуація. Саме це слово містить безмір злигоднів і поневірянь, страхів і тривог, що складали тодішній наш побут. Проте коли я згадую той час сьогодні, на думку спадають лише прекрасні і приємні картини. Ідилія. Я, як міг, насолоджувався кожною рисою життя в селі, на віддаленому хуторі, хоча часи тоді були, без сумніву, тяжкі, недобрі, як усі казали, часи біди й лиха. Ми, закинуті зі свого міського життя у сільське відлюддя, особливо болюче переживали нужду. Ми були евакуйованими, яких місцева влада нав’язала чужим людям, без власного даху над головою, і почувалися ще біднішими, ніж місцеві селяни. Більшість нашого майна — постіль, одяг і всіляке начиння — згоріла у розбомбленому будинку. Дивлячись об’єктивно, ландшафт моїх перших повоєнних років був сірим, печальним і непривітним.

Крім того, були ще й інші, обтяжливі речі. Мого батька розшукували як воєнного злочинця, він переховувався, а під час нашого перебування у Міттерберзі мою матір раптово заарештували, я й досі не знаю, за що. Можливо, вона якось контактувала зі своїм чоловіком-утікачем і чимось йому допомогла, дала грошей, одяг чи їжу, хоч ми й самі мусили вдовольнятися лиш найнеобхіднішим. Пізніше я довідався, що він справді якийсь час переховувався десь неподалік від нашого сільця, місцевість